Собака, яка не зійшла з рейок

Миска стояла за водокачкою, під бляшаним піддашшям, щоб дощем не заливало. Валентина Петрівна виносила туди все, що лишалося: гречку з підливою, шкоринки, іноді кістку від супу. Років двадцять поспіль на станції «Вільхова» когось підгодовували — то кота, то цуценя, то знову кота. Такий уже там був порядок, ніхто його не заводив, він сам завівся.

Останні півроку миску ділили двоє. Чорна, кудлата, з рудою підпалиною на грудях — Смолка. І біла, худа, з одним чорним вухом, ніби хтось під те вухо копірку підклав, — Хмарка. Звідки прибилися, ніхто не знав. Ходили завжди разом, спали під платформою, у щілині між бетонними плитами, і на людей не кидалися.

Того жовтневого дня по миску прийшла тільки одна.

Валентина Петрівна помітила це не одразу. Дощ сіявся дрібний, як крізь сито, платформа блищала, до дизеля лишалося дві години — можна було посидіти з чаєм. Вона вже й забула про собак, коли за вікном щось шкрябнуло. Хмарка стояла під дверима, мокра до останньої шерстини, і дивилася їй просто в обличчя.

— Йди їж, я винесла, — сказала чергова.

Собака не пішла. Відбігла кроків на п’ять, обернулася, заскавучала. Потім знову підбігла до дверей.

— Та що ти? — Валентина Петрівна вийшла на поріг і глянула туди, куди тягнула собака.

За поворотом, метрів за триста від платформи, на колії лежало щось темне. Спершу здалося — мішок. Мішки з насипу здувало часто. Але мішки не піднімають голову.

Вона машинально глянула на годинник. За двадцять хвилин мав пройти вантажний. Не зупиняючись, як завжди.

* * *

Плащ Валентина Петрівна натягала вже на ходу. Насип розкис, щебінь сунувся з-під гумовиків, дощ бив збоку в щоку. Йшла швидко, як тільки могла йти жінка, котрій за п’ятдесят і в котрої коліно щоосені нагадує про себе.

Ближче стало видно все.

Смолка лежала між рейками, витягнувшись, боком до шпал. Задня лапа була підвернута неприродно. На боці шерсть збилася в мокрий ковтун, темний від багнюки. Собака дихала — рідко, дрібно, ледь помітно ворушачи боками.

Хмарка стала між нею і жінкою. Пригнула голову, наїжачилася і загарчала так, що Валентина Петрівна зупинилася.

— Тихо, дурненька. Я ж помогти.

Гарчання не стихло. Але й собака не рушила з місця — не наступала, не тікала. Просто стояла над подругою, як стоять над своїм.

Годинник у голові цокав сам собою. Сімнадцять хвилин. Може, шістнадцять.

Валентина Петрівна повернулася до будки швидше, ніж ішла туди. Схопила рацію.

— Миколо! Миколо, чуєш мене?

— Чую, — озвався обхідник десь із-за переїзду.

— Біжи на другу колію, за поворот. Собаки на рейках. Одна не встає.

— Які собаки?

— Наші. З-під платформи. Миколо, товарняк!

Рація хрипнула й замовкла.

* * *

Микола Опанасович прибіг за чотири хвилини, у жовтій жилетці, з прапорцем під пахвою. Постояв, подивився, зсунув кашкета на потилицю.

— Ох ти ж… Її треба брати на руки. Інакше ніяк.

Він ступив уперед — Хмарка кинулася назустріч, клацнула зубами біля самої холоші. Обхідник відсмикнув ногу.

— Не дасть, — сказав спокійно, без образи. — Я б теж не дав.

— Скільки в нас?

— Хвилин десять. Може, менше.

Валентина Петрівна вже бігла назад до будки. Селектор відповів не одразу.

— Диспетчерська.

— Руслане, це Вільхова. Затримай вантажний. Хоч на десять хвилин.

Пауза. Далеко на другому кінці клацнула ручка, зашурхотів папір.

— Валентино Петрівно, ви що там, з глузду з’їхали? У мене графік. Що у вас сталося?

— Собаки на колії. Одна поpанена, друга не підпускає.

— Собаки, — повторив диспетчер таким голосом, ніби йому щойно повідомили про літаючу тарілку. — Ви розумієте, що я маю в журнал записати?

— Пиши: сторонній предмет на колії. Руслане, воно живе. Я туди дивитися не піду, якщо ти пропустиш.

Знову пауза. Довга.

— Сім хвилин, — сказав він нарешті. — Сім, Валентино Петрівно. І щоб мені потім не дзвонили.

— Не дзвонитимуть.

* * *

Микола вже намацав у кишені бутерброд, загорнутий у газету, — ковбаса, хліб, усе як годиться. Простягнув на витягнутій руці.

Хмарка навіть не понюхала.

— Не візьме, — сказав він. — Вона не голодна. Вона на посту.

Тоді Валентина Петрівна зробила те, чого сама від себе не чекала. Присіла просто на мокрий щебінь, боком до собаки, і перестала на неї дивитися. Дивилася кудись убік, на стовп, і говорила — тихо, без ладу, як говорять до дитини, яка щойно розбила коліно.

— Ну добре, добре. Ти молодець. Ти її не кинула. А тепер треба, щоб хтось поніс, бо сама вона не встане, розумієш? Я стара вже, я тебе не обману, мені нащо…

Гарчання стихло. Хмарка зробила один крок убік. Потім ще один.

— Бери, — не обертаючись, сказала жінка.

Микола підійшов боком, повільно, підклав руки під Смолку і підняв. Собака була важча, ніж здавалася, і зовсім тепла. Голова звісилася йому на лікоть.

Хмарка не відстала ні на крок. Йшла впритул, майже торкаючись його ноги, і весь час дивилася вгору — на морду подруги.

У підсобці Смолку поклали на фуфайку біля батареї. Хмарка лягла поруч, поклала голову на лапи й завмерла.

За хвилину з-за повороту вивалився вантажний. Пройшов, не скидаючи ходу, довго, вагонів шістдесят. Микола стояв на насипу з прапорцем, поки останній не зник за лісосмугою.

— Ото було впритул, — сказав він, повернувшись, і довго витирав долоні об штани.

* * *

Найближчі ветеринарні послуги були в райцентрі, за сорок кілометрів. Своїм ходом туди не дістанешся: дизель тільки ввечері, а до автобуса ще треба дійти пішки шість кілометрів.

Валентина Петрівна набрала сусіда Богдана — того, що возить молоко бусиком.

— Богдане, виручай.

— Що там у тебе?

— Собаку треба в район. Терміново.

У слухавці зітхнули так, що чути було й без телефона.

— Я тобі не таксі… Через десять хвилин буду.

Бусик пахнув сіном, соляркою і трохи молоком. Богдан усю дорогу бурчав, що страховку продовжив, що з коробкою біда, що дорогу після Осикового ніхто й не думає ремонтувати. Смолку вклали на старий матрац у кузові. Хмарка застрибнула сама, без запрошення, і всю дорогу лежала, впершись підборіддям подрузі в шию.

У клініці їх прийняли одразу — лікарка була молода, у синьому халаті, з зібраним у хвіст волоссям. Смолку понесли до кабінету. Двері зачинилися.

Хмарка лягла під тими дверима і не рухалася дві години. Валентина Петрівна сиділа поруч на пластиковому стільці й тримала на колінах мокрий плащ.

Коли лікарка нарешті вийшла, вона витирала руки паперовим рушником і виглядала втомленою.

— Лапа буде, — сказала. — Не одразу. Потрібен спокій, тепло, добре харчування і терпіння. Хтось є, хто цим займеться?

Валентина Петрівна відкрила рота — і не знайшла, що відповісти. Вдома у неї дві кицьки й восьмиметрова кухня. У притулку, що в області, місць не було ще з весни.

Хмарка тим часом підвелася, підійшла до лікарки й ткнулася носом їй у долоню.

* * *

Про станційних собак у районі дізналися швидше, ніж хтось устиг щось вирішити. Спершу розповів Богдан на молокоприймальні. Потім Микола — на переїзді. Потім жінки в магазині розповіли одна одній разів вісім, щоразу додаючи подробиць.

На четвертий день до клініки приїхав лісник. Тарас, років сорок із чимось, у брезентовій куртці, руки пахли живицею. Постояв, подивився.

— Оці? — запитав.

Хмарка підійшла й поклала морду йому на коліно. Смолка спробувала підвестися, не змогла, але хвостом застукала по підстилці.

— Живу сам, — сказав Тарас. — Хата велика, двір великий, до найближчого сусіда два кілометри. Мені б сторожів.

— Одну візьмете? — обережно запитала Валентина Петрівна.

Лісник глянув на неї так, ніби вона запропонувала розпиляти навпіл стіл.

— Або дві, або ніяких. Ви ж бачите.

* * *

Вольєр він збив із обрізної дошки за два вихідних, утеплив стіни й накрив дах руберойдом — усе одно збирався влітку братися за ремонт повітки, матеріал лежав. Корм купував мішками, у районі, разом із комбікормом для курей. Смолка ще довго кульгала, особливо на дощ, і в перший місяць Тарас виносив її надвір на руках.

Наступної весни Валентина Петрівна вибралася до них у гості — з пирогом і банкою вишневого варення, як годиться.

Собаки впізнали її ще від хвіртки. Хмарка крутилася дзиґою, Смолка гавкала і забувала, що не треба навалюватися на хвору лапу.

— Пам’ятають, — сказала жінка, і голос їй раптом сів.

— А ви як думали, — знизав плечима лісник.

Чай пили на ґанку. Собаки лягли поруч на дошках, спина до спини, і Смолка, засинаючи, поклала голову Хмарці на шию — так, ніби нічого природнішого у світі й бути не може.

— Вони завжди так сплять, — сказав Тарас. — Хоч на морозі, хоч у спеку.

Валентина Петрівна нічого не відповіла. Дивилася на колію, що виднілася за деревами, і думала про те, як воно взагалі влаштоване в цих істот — там, де в нас розум, обов’язок і всякі складні слова. Бо ж тоді, у жовтні, білій собаці ніхто нічого не наказував.

Вона просто не зійшла з рейок. І цього виявилося досить, щоб живими лишилися обидві.