Сірники на пічці

Кіт сидів на капоті й мовчки відкривав рота.

Через двигун Ростислав не чув ані звуку — тільки бачив, як посеред зимового лісу, за двадцять кілометрів від найближчого села, на його машині сидить кіт і щось йому розповідає.

Ростислав повернув ключ. Стало тихо.

— Няв, — сказав кіт.

— Чекай, — відповів Ростислав. — Ти звідки тут узявся?

* * *

У ліс він заїхав сам і сам був у цьому винен.

До батьків треба було дістатися до вечора, асфальт обходив лісовий масив великою дугою, а лісова дорога різала навпіл і забирала на півгодини менше. Нею возили дрова, вона була накатана, і Ростислав їздив по ній уже тричі.

Тільки цього разу з полудня мело. Колію замело рівно, і він побачив її вже тоді, коли машина сіла днищем і колеса закрутилися на місці — ні вперед, ні назад.

Він виліз, обійшов машину, нахилився до заднього колеса й зрозумів, що без трактора тут нічого не буде. Телефон показував порожнє поле замість поділок. Батькові він устиг подзвонити ще з траси: «Їду лісовою, за годину буду». Батько тоді сказав: «Не їхав би». І все, на цьому зв’язок і закінчився.

Надворі темніло о пів на п’яту. Бензину лишалося години на три, дров навколо був цілий ліс, і думати треба було швидко.

А потім двірники змахнули сніг — і на капоті виявився кіт.

* * *

Кіт був тут давно.

За соснами, метрів за сто від дороги, стояв будиночок лісника. Хазяїна не стало в листопаді. Родичів у нього не було, друзів теж, тож по кота приїхати було нікому. Чужі люди позамикали хату, прибили на двері дошку й поїхали, а він лишився сидіти на ґанку, бо йти йому було нікуди.

Поки тримало тепло, кіт ходив у хату через вибите вікно в сінях. Там ще пахло людиною. Коли вдарили морози, він перебрався в підвал: туди вело вузьке віконце в підмурівку, і там стояла залізна пічка з котлом, якою хазяїн грів свої дві кімнати.

Воду з труб хтось злив. Сірники лежали на пічці, де й завжди. Під навісом був складений стіс дров — до самого даху, рівно, по одній поліняці, як складала людина, що збиралася зимувати.

Кіт дивився на ті дрова щодня.

«Хазяїн би вже давно затопив», — думав він приблизно так. Дров було досить. Не було того, хто вміє.

До снігу кіт ще ловив мишей. Потім сніг накрив усе, і ловити стало нічого.

Останні дні він просто лежав у кутку, згорнувшись, і нікуди не ходив. Сили берегти було нескладно: їх і так лишилося небагато.

А потім за соснами загарчало.

Кіт підняв голову й послухав. Машина порикала, покрутила колесами, замовкла, порикала знову й стихла.

«Застряг, — зрозумів кіт. — Надовго».

Далі думка пішла сама, без його участі, бо так у цьому домі було заведено роками.

«Хазяїн у таку погоду вийшов би до людей. І в хату завів би, і чаю налив. Хазяїна немає — значить, іду я».

Кіт підвівся, розім’яв лапи й подивився на віконце, за яким мело.

«Дуже невчасно».

Він пробив головою замет і виліз на сніг.

Сто метрів до дороги зайняли в нього стільки часу, що машина встигла двічі завестися й двічі вимкнутися. На капот він заліз із третьої спроби, сів на тепле й подивився у вітрове скло.

Людина за склом сказала щось і витріщилася на нього.

«Ну хоч не поїхав», — подумав кіт.

— Няв, — сказав він ще раз, уже всередину, бо дверцята відчинилися.

А тоді зліз з капота, відійшов кроків п’ять і спинився. Оглянувся.

— Куди? — спитав Ростислав. — Там же ліс.

Кіт чекав. Ростислав посвітив телефоном у той бік: сосни, замет, нічого. Кіт пройшов ще кроків п’ять і знову оглянувся.

— Слухай, — сказав Ростислав сам до себе, — якщо я зараз піду за котом у ліс, то потім нікому не розповім.

І пішов за котом у ліс.

* * *

Будиночка з дороги не було видно взагалі. Ростислав побачив його тільки тоді, коли ліхтар вихопив із темряви шифер і замет по саме вікно.

Кіт не пішов до дверей, на яких біліла дошка. Він обійшов хату за ріг, пірнув у віконце біля землі й зник.

Ростислав постояв. Потім обвів ліхтарем двір і побачив під навісом дрова — рівний високий стіс, сухий, складений людськими руками.

Двері в підвал піддалися з другого разу. Пічка стояла посередині, холодна й ціла. Коробок сірників лежав просто на ній.

Кіт сидів на полиці й дивився, як людина несе до пічки перші дві поліняки.

«Отак, — думав він. — Отак, отак».

Через півгодини в підвалі було так тепло, що Ростислав скинув куртку й сів просто на долівку. Залізо потріскувало. Кіт лежав на полиці, витягнувши лапи, й не зводив очей з вогню.

* * *

У машині лишилася сумка з гостинцями для батьків. Ростислав дійшов до неї по своїх же слідах, витяг консерву й кружок ковбаси й вернувся.

Банку він відкрив і поставив на полицю.

— Їж, земляче.

Кіт повів носом і відвернувся до вогню.

Ростислав подивився на нього довго. Потім сів ближче.

— Ти ж голодний, — сказав він. — Я бачу, що голодний. Чого ж ти тоді по мене прийшов?

Кіт не відповів. Він узагалі більше не дивився на людину — тільки на дверцята пічки, за якими горіло.

— Думаєш, уранці я поїду, — сказав Ростислав. — І пічка вистигне, і все буде як було. Думаєш, я тебе тут залишу.

Він простягнув руку й погладив кота по спині — обережно, бо кіт був зовсім легкий.

— Не залишу.

Кіт мовчав. Ростислав розповідав йому про батька, у якого є трактор, про матір, яка вже точно стоїть у дверях і дивиться на дорогу, і про те, що гостинці він однаково довезе, бо ковбаси там два кружки.

А тоді почув із полиці тихе, ледь чутне буркотіння.

— Оце інша розмова, — сказав Ростислав. — Тепер їж.

Кіт устав і поїв. Не поспішаючи, стримуючи себе, з перервами — але поїв.

* * *

Після полуночі за соснами затріщав двигун і тричі просигналив.

— Батя, — сказав Ростислав, уже натягуючи куртку. — Мати погнала, щойно стихло. Побудь тут, я швидко.

Батько вже чепляв трос, не питаючи нічого й нікого.

— Живий? — спитав він так, ніби вони бачилися вчора. — Ну й добре. Сідай за кермо, витягну до твердого.

— Батя, я не сам.

Гнат підняв голову. Ростислав показав рукою в бік сосен, де над заметом стояв димок.

— Мене тут кіт прилаштував.

— Хто?

— Кіт. Вийшов на дорогу й завів у підвал, де пічка. Якби не він, я б до ранку в машині просидів.

Батько довго дивився на той димок.

— То це Северинів будинок, — сказав він нарешті. — Лісник. Він тут сам жив, років сорок. І кота я в нього бачив.

Більше він не сказав нічого.

По кота Ростислав пішов сам.

Той зустрів його коло пічки так, ніби вони не бачилися тиждень. Ростислав загасив вогонь, зачинив двері підвалу й узяв кота на руки.

— Усе, — сказав він. — Прощайся.

І, не дуже розуміючи, чому це робить, підсадив його до вибитого вікна в сінях.

Кота не було хвилини зо дві. У хаті скрипнуло, щось легенько стукнуло — і він виліз назад сам, зіскочив у сніг і сів коло Ростиславових ніг. Дивився він не на хату. Дивився на людину.

— Що, уже? — спитав Ростислав.

Кіт підвівся й пішов до дороги перший.

Ті сто метрів він не оглянувся ні разу. Оглянувся Ростислав — двічі.

* * *

У хаті мати спитала, як його звати.

Ростислав сказав, що не знає.

— Маркіз, — озвався батько з-за столу. — Він же там за хазяїна був.

Так і лишилося.

Маркіз живе тепер у батьковій хаті й спить коло груби. Поводиться він так, ніби хату йому передали з рук у руки: першим виходить дивитися, хто прийшов, і сідає коло порога, поки гість не роззується.

А як у хаті стає свіжо, він іде до груби й сідає перед нею. Не гріється — дивиться на дрова, що лежать поруч. Довго. І встає тільки тоді, коли батько кидає в грубу першу поліняку.

Дров у батька завжди досить. Маркіз перевірив.