Про любов
Барон вважав, що люди — істоти загалом милі, але безнадійно нерозумні. За п’ять років життя в цій квартирі він зібрав достатньо спостережень, щоб написати цілий трактат. Перший розділ починався б так: «Двоногі здатні влаштувати світову катастрофу через шматок лакованої дошки — і при цьому щиро вірити, що страждають».
Такса благородного окрасу «перестиглий каштан», тринадцять сантиметрів у холці й метр упевненості в собі, Барон знав про своїх господарів усе. Знав, як пахне Ярема, коли задоволений, і як — коли ображений. Знав, що Оля плаче тихо, а сміється голосно. Знав навіть те, чого вони самі про себе не знали.
А кохали вони одне одного так, що від їхніх іскор часом перегорали лампочки. Барон не жартує — одного разу справді перегоріла, просто коли Ярема цілував Олю в кухні. Але й сварилися ці двоє з таким самим завзяттям. Загублена шкарпетка, непомічена зачіска, необережне слово — привід знаходився легко. Сварилися азартно, без злості, радше зі спортивного інтересу. А потім мирилися — і це була найкраща частина, бо після примирення в домі завжди пахло млинцями.
«Наші сварки додають стосункам перчинки», — сказала якось Оля подрузі за чаєм і засміялася.
Барон, що лежав під столом, цю фразу запам’ятав. Перець він не любив — особливо мелений, від якого сльозяться очі. І щось йому підказувало, що з цією перчинкою колись вийде халепа.
Вийшла. У четвер.
* * *
Причина була сміховинна навіть за їхніми мірками — полиця для книжок. Оля хотіла повісити її на п’ять сантиметрів лівіше, щоб гармоніювала з кактусом. Ярема вважав, що кактус — колюче непорозуміння, а полиця має висіти ближче до дивана. Дрібниця. Бували сварки й серйозніші.
Але того дня щось пішло не так. Барон досі не розумів, що саме — може, плями на сонці, може, давня образа, яка невчасно прокинулась. Звичайна суперечка за сорок хвилин перетворилася на щось велике й страшне. Оля дивилася у вікно, прикусивши губу. Ярема складав валізу.
— Іду! — гримів він.
— Скатертю дорога! — карбувала вона, хоча підборіддя її зрадливо тремтіло.
Барон сидів між ними на килимі й переводив погляд з однієї дорогоцінної істоти на іншу. У холодильнику лежала лікарська ковбаса. За вікном був цілий світ, повний запахів. А ці двоє кричали так, що закладало вуха — через дошку.
Потім грюкнули двері. Барон думав, що це найгучніший звук, який він сьогодні почує. Він помилявся. Найгучнішою була тиша, що настала після.
* * *
Дім змінився за одну ніч. Барон не мав слів для того, що відчував, але якби мав, сказав би: зникли барви. Пахло тепер зневірою і тим полуничним морозивом, яке Оля забувала в морозилці, поки воно не бралося кригою.
Вона плакала в подушку — коли думала, що пес не бачить. А він бачив завжди. І щоразу, коли дзвонив телефон, вона випрямляла спину з надією. Дзвонили рекламні агенти.
Ярема приходив двічі — по речі. Це були справжні вистави німого театру. Він ковзав коридором безшумною тінню, з обличчям людини, у якої болить зуб, і намагався не дивитися на дружину. Оля тим часом демонстративно читала книжку. Одного разу Барон помітив, що книжка перевернута догори ногами. Оля цього не помічала — вона взагалі туди не дивилася.
А після його відходу вона діставала старі знімки з Одеси й довго їх розглядала. Барон від таких сцен ледь не вив, хоч і вважав себе надто розсудливим для драм.
Він робив що міг. Приносив Яремин капець і клав до Олиних ніг. Підштовхував носом телефон. Махав хвостом так відчайдушно, що задня половина тіла жила окремим життям. Та проти людської гордості — цього невидимого й дуже дурного звіра — маленька такса була безсила. В очах Олі читалося «повернися», а губи вимовляли: «Твоя бритва в синьому пакеті».
«Так вони й розлучаться, — зрозумів Барон одного вечора. — А я залишуся в домі, де ніхто не вміє правильно чухати за вухом і впускати сир за сніданком».
Цього він допустити не міг.
* * *
План визрів у суботу. І будувався він на єдиній зачіпці — Барон знав, де Ярема.
Той шифрувався, як справжній шпигун. Оля й гадки не мала, що чоловік оселився в сусідньому кварталі. Але від Баронового носа не сховаєшся. Такса — це не просто собака. Це чутливий прилад на чотирьох коротких ніжках, здатний знайти голку в копиці сіна, якщо голка колись лежала поруч із шинкою. Ярема з шинкою поруч не лежав, але його одеколон Барон упізнав би серед тисячі. Дивна річ: цей одеколон псові ніколи не подобався. А тепер саме він мав урятувати родину.
Нагода трапилася ввечері, коли кур’єр привіз Олі піцу — ту саму, якою вона намагалася заїсти тугу. Двері прочинилися, і Барон просочився у щілину зі спритністю садової змії.
— Бароне! — крикнула Оля.
Пізно. Він уже летів сходами вниз, і серце гупало десь у горлі. Він знав, що робить Олі боляче. Знав, що вона обклеїть район оголошеннями і виплаче всі очі. Але це була єдина ставка, яку варто зробити. Заради їхнього щастя він готовий був віддати навіть свій теплий плед на кріслі. На пару ночей.
* * *
Місто ввечері виявилося моторошним місцем, геть не пристосованим для маленьких такс. Пахло бензином, злими котами й підозрілими калюжами завбільшки з озеро. Першу ніч Барон провів під припаркованим позашляховиком, тремтячи від холоду.
Тут була одна тонкість, яку він добре розумів. Повертатися одразу не можна. Людські почуття дозрівають повільно, і якщо поквапитися, нічого не вийде. Тож він лежав, дивився на відблиски вивісок у калюжі й мріяв про плед.
Уранці він побачив Олю. Вона бігала подвір’ям із пачкою оголошень, і обличчя в неї було сіре від безсоння. Барон стиснув зуби, щоб не кинутися назустріч. Вона б зраділа, звісно. Може, навіть не сварила б. Але тоді вся затія полетіла б шкереберть.
На другу ніч він узяв слід. Тонка запашна нитка Яреминого одеколону повела його дворами до під’їзду сірої дев’ятиповерхівки. Барон умостився під лавкою чекати.
Розкішна шерсть просякла брудом і вологою, у животі бурчало так, що чути було, здається, на весь двір. Але до незручностей пес ставився філософськи. Не щодня в житті випадають справжні пригоди.
* * *
Ярема вийшов рано-вранці. Виглядав так, ніби не спав з часів створення світу — червоні очі, колюча щетина.
Коли з-під лавки викотилося брудне тремтливе створіння і жалібно тявкнуло, він мало не впустив ключі.
— Бароне?! — Ярема впав на коліна просто в багнюку. — Малий, ти звідки? Чому такий брудний? Оля ж, мабуть, з розуму сходить!
Барон лизнув його в солоний ніс і заскімлив — мовляв, ти навіть не уявляєш, друже, що я пережив. Ярема притиснув пса до грудей, і той відчув, як шалено калатає господареве серце.
План працював.
Телефонувати Ярема не став. Просто помчав до їхнього старого дому, бурмочучи на бігу:
— Ну все, Бароне, зараз нам обом перепаде… Який же я був дурень, який дурень…
Біля під’їзду Оля саме приклеювала чергове оголошення. Побачивши Ярему з псом на руках, вона впустила всю пачку — і аркуші розлетілися подвір’ям, підхоплені весняним вітром.
— Бароне! — вона кинулась до них.
Далі був суцільний хаос: вона хапала то пса, то Ярему за рукав, то знову пса. Сльози, обійми, гавкіт — усе разом.
— Знайшов його біля свого під’їзду, — хрипко сказав Ярема. — Олю, пробач. Забудь за ту полицю. Хочеш — спалю її.
— Заходь, — схлипнула вона, уткнувшись носом у брудну шерсть. — Помий його. І сам руки помий. У мене десь був тортик…
* * *
За годину квартира пахла зовсім інакше — ваніллю, чаєм з бергамотом і собачим шампунем.
Барон, чистий і до непристойності задоволений собою, розлігся на килимі, витягнувши короткі лапки. Настрій у домі мінявся просто на очах — від тоскної промозглості до справжньої весни.
На кухні Оля з Яремою їли торт однією ложкою на двох. Обоє ще намагалися зберігати серйозний вигляд дорослих людей, але очі їх сяяли.
— Завтра прийду по решту речей… — почав Ярема.
— Обов’язково приходь, — перебила Оля, ховаючи усмішку в чашці. — Бо полиця сама себе не приб’є. Як я без тебе впораюся?
Ярема завмер. Потім узяв її за руку — так ніжно, що Барон делікатно відвернувся. Деякі речі не для чужих очей. Навіть якщо це очі героя.
Він уже знав, як буде далі. Завтра Ярема прийде «лагодити полицю». Післязавтра «забуде» піти. А за тиждень вони знову засперечаються — про колір штор чи про те, чия черга мити посуд.
«І це нормально, — подумав Барон, заплющуючи очі. — Головне, я тепер знаю, як пахне його одеколон. Хоча, чесно кажучи, більше на вулиці я спати не хочу».
Він солодко засопів. У домі знову оселялося звичне сімейне щастя — з перчинкою, але в міру. Бо щастя в кожного своє. Головне — не переборщити з приправами.
