Мрія співати

— Тільки не кажи, що збираєшся в цьому виступати! — Іван зупинився у дверях спальні й подивився на мою рожеву сукню.

— А що з нею не так? — запитала я, прикладаючи до плеча квітку, яку щойно пришила.

— Людо, тобі шістдесят чотири роки! Який концерт? Яка сцена? Ти хоч подумала, що люди скажуть? Мені ж потім із сусідами зустрічатися.

Я повільно опустила сукню. Хотіла відповісти, що мені подобається цей колір, що я давно не купувала собі нічого святкового. Але Іван уже махнув рукою.

— Робити тобі нічого. Краще б у хаті порядок навела.

Він пішов на кухню, увімкнув телевізор, а я залишилася біля шафи з рожевою сукнею в руках.

Мені було так прикро, що я навіть не могла одразу повісити її на місце.

Невже я справді прошу чогось такого незвичайного? Не збираюся ж я покидати родину чи їхати кудись далеко. Я просто хочу один вечір постояти на сцені й заспівати пісню.

Одну-єдину пісню, про яку мріяла майже все життя.

* * *

Мене звати Людмила. Мені шістдесят чотири роки. З Іваном ми прожили разом сорок два.

Не скажу, що життя наше було поганим. Чоловік працював, я теж. Виростили доньку Олександру, облаштували будинок, посадили сад. Тепер донька має свою родину, а ми з Іваном живемо вдвох.

Він у мене чоловік господарський. Якщо треба щось полагодити, довго просити не доводиться. Зате не любить, коли щось іде не так, як він звик.

У нашій хаті все має бути на своїх місцях. Обід — о першій. Вечеря — не пізніше сьомої. По суботах я печу щось до чаю, а в неділю ми зазвичай їдемо на ринок або працюємо біля будинку.

Колись мені подобався такий порядок. А останнім часом я почала помічати, що всі дні стали напрочуд схожими.

Прокинулася, приготувала сніданок, прибрала, сходила до магазину, зварила обід. Увечері Іван дивиться телевізор, а я то в’яжу, то переглядаю світлини в телефоні.

Іноді ловлю себе на думці: невже так і минуть усі наступні роки?

Не подумайте, я люблю свій дім. Люблю, коли приїжджає донька з онуками, коли за столом весело, коли в саду розквітають мої троянди.

Але ж у мене колись були й власні бажання.

Найбільше я любила співати.

У школі мене завжди ставили першою в хорі. На святах учителька музики просила виконати якусь пісню самій. А після випускного навіть радила вступати до музичного училища.

Я тоді вже уявляла себе співачкою. Мала зошит, куди записувала улюблені пісні. Вирізала з журналів фотографії артисток, розглядала їхні сукні й мріяла, що колись теж стоятиму перед повною залою.

Та батьки вважали, що спочатку треба здобути практичну професію. Я послухалася. Вивчилася, пішла працювати, потім зустріла Івана.

Коли народилася Сашуня, на пісні залишався час хіба що під час хатніх справ. Я співала, коли прасувала дитячі речі, варила варення чи мила підлогу.

Іван іноді усміхався:

— О, наша артистка знову концерт дає!

Раніше я сприймала це як жарт. Але роки минали, і моя мрія дедалі більше ставала чимось таким, про що незручно було навіть говорити.

Мені здавалося, що час уже минув. Аж поки одного дня я не побачила оголошення на дверях нашого будинку культури.

* * *

Того дня я поверталася з магазину. Несла пакет із хлібом, молоком та бананами. Біля будинку культури зупинилася, бо помітила яскравий аркуш паперу.

«Місцевий хор запрошує нових учасників. Вік та музична освіта не мають значення. Головне — бажання співати».

Я перечитала оголошення тричі. Потім дістала телефон і сфотографувала його. Удома довго не наважувалася нікому сказати. Навіть сама собі боялася зізнатися, наскільки сильно хочу піти.

А ввечері, коли Іван вечеряв, усе-таки почала:

— Ваню, у нашому будинку культури хор набирають. Думаю, може, мені записатися?

Чоловік відірвався від тарілки.

— Куди записатися?

— У хор. Співати. Я ж завжди любила.

Іван засміявся.

— Людо, ти серйозно? Тобі вдома мало справ? Ще на репетиції ходитимеш?

— Вони тільки двічі на тиждень. По півтори години.

— Ну то й що? Хочеш співати — співай собі вдома. Хто тобі заважає?

Я прибрала зі столу тарілки й більше нічого не сказала. Тільки оголошення з телефону не видалила. Наступного дня зателефонувала доньці.

— Сашуню, можна з тобою порадитися?

— Звичайно, мамо. Що сталося?

— Тут у нас хор відкриває набір. Я думаю піти. Як ти вважаєш?

Олександра спочатку мовчала, а потім запитала:

— Мамо, а навіщо тобі це?

— Як навіщо? Я ж співати люблю.

— Ну любиш, то співай удома. А там репетиції, концерти, треба кудись їздити. І тато, мабуть, не дуже зрадіє.

— Він уже не зрадів.

— От бачиш. Мамо, ти ж знаєш його характер. Навіщо собі зайві суперечки? Краще до нас частіше приїжджай. Діти будуть раді.

Я сказала, що подумаю, і поклала слухавку. Сиділа на кухні й дивилася на телефон. Мені стало прикро не тому, що донька не схвалила мою ідею. Просто я пригадала, скільки разів підтримувала її саму.

Коли вона вирішила змінити роботу, я сказала: «Сашуню, пробуй, якщо тобі цього хочеться».

Коли пішла на курси, хоча мала двох дітей і купу турбот, я приїжджала допомагати з онуками.

Коли сумнівалася, чи вийде в неї щось нове, я завжди знаходила слова, щоб підбадьорити.

А тепер мені самій так хотілося почути просте: «Мамо, спробуй. Я за тебе рада».

Та ніхто цього не сказав.

* * *

У четвер я все-таки пішла на першу репетицію. Іванові сказала, що маю справи в центрі. Не пишаюся цим, але тоді мені просто не вистачило сміливості пояснювати все знову.

Біля дверей будинку культури я простояла хвилин десять. Чула, як усередині хтось співає. То хотіла зайти, то збиралася повернутися додому. Нарешті двері відчинилися, і вийшла жінка приблизно мого віку.

— Ви до нас? — привітно запитала вона.

— Та я не знаю… Може, вже пізно записуватися?

— Чому пізно? Заходьте. Я Галина. Уже третій рік тут співаю.

— А мені шістдесят чотири, — сказала я, сама не розуміючи, навіщо повідомляю свій вік.

Галина засміялася.

— То ви в нас ще молодша будете. Нашій Марії Степанівні сімдесят два, і вона найчастіше першою на репетицію приходить.

Мені стало трохи легше.

У залі стояли стільці, біля стіни — піаніно. Жінки розмовляли, переглядали аркуші з текстами пісень. Хтось поправляв окуляри, хтось шукав потрібну сторінку.

Керівниця хору, пані Олена, підійшла до мене й запитала, чи співала я раніше.

— Тільки в школі. А потім удома.

— То почнемо з простого. Не хвилюйтеся.

Вона зіграла кілька нот і попросила повторити. Я заспівала тихенько.

— Можна трохи сміливіше? — усміхнулася пані Олена.

Спробувала ще раз. Потім вона попросила виконати знайому народну пісню. Я обрала ту, яку колись співала мені мама.

Спочатку дивилася в підлогу. А тоді раптом забула, де стою. Перед очима постала наша колишня хата, мамина усмішка, літні вечори, коли ми разом співали біля відчиненого вікна.

Коли я закінчила, пані Олена сказала:

— Людмило, у вас дуже приємний голос. І добре відчуваєте мелодію. Будемо раді, якщо залишитеся.

Я перепитала:

— Справді можна приходити?

— Звісно. Наступна репетиція в понеділок.

Додому я поверталася пішки, хоча могла сісти на автобус. Мені хотілося ще трохи побути наодинці зі своєю радістю.

Я йшла, усміхалася перехожим і подумки повторювала слова пісні. Того вечора вперше за багато років мені не хотілося, щоб день швидше закінчився.

* * *

Наступного тижня Іван дізнався про хор. Я саме збиралася на репетицію, коли він помітив у моїй сумці папку з нотами.

— Це ти куди?

— У будинок культури. На співи.

— То ти таки записалася?

— Так.

Він відклав газету.

— І давно ти там ходиш?

— Минулого четверга була вперше.

— А мені чому не сказала?

— Бо ти одразу почав сміятися з мене.

Іван нічого не відповів. Тільки похитав головою.

— Ну дивись. Щоб потім на господарство часу вистачало.

Я застебнула сумку.

— Вистачить, Ваню. Обід у холодильнику, вечеря теж майже готова.

— А мені самому розігрівати?

Раніше я б неодмінно залишилася, поставила тарілку на стіл, усе приготувала й лише потім пішла.

А того дня сказала:

— Так. Ти ж знаєш, як увімкнути плиту.

І вийшла. Не скажу, що мені було легко. Дорогою весь час думала, чи не образився чоловік. Але коли прийшла на репетицію, усі ці думки поступово відступили.

Ми розучували нову пісню. Галина стояла поруч і тихенько підказувала мені слова, якщо я збивалася. Після заняття ми разом пішли до зупинки.

— Людо, а чого ви така задумана? — запитала вона.

Я спочатку відмахнулася, а потім усе-таки розповіла про Івана.

Галина вислухала й сказала:

— Знаєте, мій чоловік теж спочатку не розумів, навіщо мені хор. А тепер сам нагадує, коли репетиція. Просто люди звикають до певного порядку. Їм потрібен час, щоб прийняти зміни.

— А якщо мій так і не прийме?

— Тоді ви все одно матимете свої пісні. Хіба це мало?

Я довго згадувала її слова. Може, Галина й мала рацію. Я ж не робила нічого поганого. Просто знайшла заняття, від якого мені ставало радісно.

Чому ж тоді так боялася чужого несхвалення?

* * *

Минув місяць. Я вже знала майже всіх учасниць хору. Ми іноді залишалися після репетицій попити чаю, обговорювали пісні, сміялися з дрібних помилок.

У мене з’явилися нові знайомі, нові розмови й навіть нові плани. А головне — я почала частіше усміхатися.

Іван помічав це, хоча нічого не казав. Одного вечора я мила посуд і тихенько наспівувала нашу нову пісню.

— Ти хоч удома можеш трохи відпочити від тих співів? — буркнув він із кімнати.

Я вимкнула воду.

— Ваню, а тобі справді так заважає, що я співаю?

Він вийшов на кухню.

— Та не заважає. Просто не розумію, чого тобі раптом захотілося на сцену.

— Не раптом. Я ще змолоду про це мріяла.

— А чого ж раніше не ходила?

Я витерла руки рушником.

— Бо завжди було щось важливіше. Твоя робота, Сашина школа, наш будинок, город. А тепер я хочу хоч трохи часу залишити для себе.

Іван подивився на мене так, ніби почув щось зовсім незнайоме.

— То ти вважаєш, що я тобі чогось не давав?

— Ні, Ваню. Я вдячна за наше життя. Але ж у мене можуть бути й власні бажання.

Він постояв біля дверей, потім повернувся до телевізора. Розмова на цьому закінчилася. Та для мене вона була важливою. Бо вперше я не стала виправдовуватися за те, що хочу мати своє маленьке захоплення.

* * *

За два тижні до святкового концерту пані Олена попросила мене залишитися після репетиції. Я подумала, що десь неправильно співала.

— Людмило, у нас є до вас пропозиція, — сказала вона. — У другій пісні є куплет, який мала виконувати одна учасниця. Але вона не зможе приїхати на концерт. Спробуєте заспівати самі?

Я навіть розгубилася.

— Сама? Перед усіма?

— Так. Ми вас підтримаємо. А ви добре знаєте цю пісню.

— Олено Петрівно, я ж ніколи з мікрофоном не виступала.

— Колись усе буває вперше. Не треба відразу погоджуватися. Подумайте до наступної репетиції.

Я повернулася додому й цілий вечір ходила по кімнатах із цією думкою. З одного боку, мені страшенно хотілося спробувати. З іншого — я уявляла повну залу, яскраве світло, незнайомі обличчя.

А раптом забуду слова? А якщо голос затремтить? Якщо не зможу почати? Хотіла порадитися з Іваном, але згадала його попередні слова й передумала.

Зателефонувала Олександрі.

— Сашуню, уявляєш, мені запропонували заспівати куплет самій на концерті.

— Мамо, ти жартуєш?

— Ні. Керівниця сказала, що в мене виходить.

— А ти впевнена, що впораєшся?

— Не знаю. Тому й телефоную тобі.

— Мамо, може, краще поки поспівати разом з усіма? Навіщо одразу виступати самій? Ти ж потім переживатимеш, якщо щось не вийде.

Я мовчала.

— Мамо, ти чуєш?

— Чую, доню. Просто мені хотілося, щоб ти за мене пораділа.

Олександра зітхнула.

— Я ж за тебе переживаю.

— Знаю. Але іноді мені потрібна не порада відмовитися, а трохи віри в мене.

Після цієї розмови я довго не могла заснути. Думала про те, як звикла прислухатися до всіх навколо. Що скаже чоловік, чи зручно буде доньці, як відреагують знайомі. А себе запитувала в останню чергу. Наступного дня я прийшла на репетицію раніше.

— Олено Петрівно, я згодна, — сказала керівниці.

— На сольний куплет?

— Так. Тільки ви мені допоможете підготуватися?

Вона усміхнулася.

— Для цього ми тут і збираємося.

* * *

Наступні два тижні я жила очікуванням концерту. Щодня повторювала слова пісні. Записувала свій спів на телефон, слухала, зупиняла запис і починала знову. Іноді мені подобалося, як виходить. А іноді здавалося, що я даремно погодилася.

Пані Олена терпляче працювала зі мною після репетицій.

— Не поспішайте, Людмило. Слухайте мелодію. І не думайте весь час про глядачів. Думайте, про що співаєте.

Я намагалася виконувати її поради. А ще вирішила купити собі нову сукню. Не тому, що не мала чого вдягнути. Просто хотілося, щоб цей день став особливим.

У магазині довго перебирала вішалки. Спочатку вибирала щось темне, непомітне, як завжди. А потім побачила рожеву сукню. Вона була простого крою, з гарним вирізом і маленькими блискучими оздобами біля коміра.

Приміряла — і мені сподобалося, як я виглядаю.

Продавчиня сказала:

— Вам дуже пасує цей колір.

Я усміхнулася своєму відображенню. А вдома знайшла серед своїх речей декоративну квітку й вирішила пришити її до сукні.

Хотілося мати щось зроблене власноруч. Саме за цим заняттям мене й застав Іван. Після його слів я того вечора більше не торкалася сукні.

А вночі дістала її з шафи, розправила на ліжку й довго розглядала. Пригадала себе молодою, коли могла годинами співати перед дзеркалом, тримаючи замість мікрофона гребінець.

Тоді я вірила, що попереду в мене буде багато цікавого. Невже тепер повинна відмовитися від тієї мрії лише тому, що мені шістдесят чотири? Я обережно пришила квітку до кінця. А вранці повісила сукню на видному місці.

* * *

За три дні до концерту я все-таки запросила чоловіка. Він сидів за кухонним столом і лагодив настільний годинник.

— Ваню, у суботу о п’ятій буде наш концерт. Я хочу, щоб ти прийшов.

— А чого мені там робити?

— Послухати. Подивитися, як я виступаю.

— Людо, я ж тобі казав. Не люблю я таких заходів.

— Ти жодного разу не чув, як співає наш хор.

— Ну от у суботу й почую, якщо буде час.

Я дістала з сумки два запрошення.

— Ось. Одне для тебе, друге для Саші. Я дуже хотіла б бачити вас обох.

Іван узяв папірець, покрутив у руках і поклав біля годинника.

— Подивимося.

Доньці я передала запрошення наступного дня. Вона приїхала забрати банки з варенням.

— Сашуню, ти в суботу вільна?

— Поки не знаю. А що?

— У мене концерт. Я тобі місце залишу.

Олександра поглянула на запрошення.

— Мамо, ти таки погодилася співати сама?

— Так.

— Ох, мамо… Ти ж так хвилюєшся.

— Хвилююся. Дуже. Але все одно хочу спробувати.

Вона поклала запрошення до сумки.

— Добре, я подумаю. Треба ще з дітьми домовитися.

Я не стала вмовляти. Мені хотілося, щоб вони прийшли не з обов’язку, а тому, що їм цікаво побачити мене щасливою. У п’ятницю ввечері я випрасувала сукню, приготувала сережки, перевірила, чи все лежить у сумочці.

Іван мовчки спостерігав.

— То ти не передумала? — нарешті запитав.

— Ні.

— А якщо забудеш слова?

— Тоді спробую згадати.

— А якщо не згадаєш?

Я подивилася на нього.

— Ваню, я стільки років нічого не пробувала лише тому, що боялася помилитися. Не хочу більше так.

Він нічого не відповів.

А я вперше за довгий час не відчула потреби додавати ще щось, щоб переконати його.

* * *

У суботу я прокинулася раніше за будильник. Концерт мав початися о п’ятій, але керівниця попросила всіх прийти на третю. Я зробила зачіску, обережно нафарбувалася, вдягла рожеву сукню.

Маленьку квітку приколола до волосся. Потім стала перед дзеркалом. Дивилася на себе й не могла позбутися хвилювання. Переді мною стояла звичайна жінка. Зі своїми роками, турботами, спогадами. Не артистка з телевізора, не відома співачка.

Але сукня мені пасувала. І усмішка теж.

Іван зайшов до кімнати.

— Уже зібралася?

— Так. Скоро виходжу.

Він оглянув мене, але цього разу не засміявся.

— Гарна сукня, — несподівано сказав.

Я аж повернулася до нього.

— Тобі подобається?

— Ну, колір тобі пасує.

Мені захотілося обійняти його. Та він уже пішов на кухню. Я взяла сумочку й вийшла. Дорогою кілька разів зупинялася. Перевіряла телефон, хоча знала, що ніхто не телефонував. Думала про Івана, про Сашу, про те, чи прийдуть вони.

А потім сказала собі подумки: «Людо, ти ж не заради них записалася в хор. Ти хотіла співати. То співай».

І пішла швидше.

* * *

За кулісами було гамірно. Жінки поправляли зачіски, перевіряли тексти пісень, хтось шукав сережку, хтось переживав, чи не забув потрібні слова.

Галина побачила мене й усміхнулася.

— Людо, яка ви сьогодні гарна!

— Дякую. А я так хвилююся, що навіть руки тремтять.

— Усі хвилюємося. Зараз заспіваємо — й стане легше.

Пані Олена зібрала нас разом.

— Дівчата, головне — слухайте одна одну. Ми добре підготувалися. А тепер просто отримайте задоволення від виступу.

Я стояла біля завіси й чула, як у залі займають місця глядачі. Обережно визирнула. Перші ряди вже були заповнені. Хтось розмовляв, хтось переглядав програму концерту.

Я почала шукати знайомі обличчя. Івана не бачила. Олександри теж. Мені стало прикро. Я ж залишила їм місця. Навіть попросила Галину показати, де краще сісти, щоб вони мене добре бачили.

«Ну що ж, — подумала я. — Значить, так і буде».

Почався концерт. Ми вийшли на сцену й виконали першу пісню. Глядачі плескали, пані Олена усміхалася. Я поступово заспокоїлася.

А потім настала черга тієї пісні, де я мала співати сама. Керівниця ледь помітно кивнула мені. Я зробила крок уперед. Переді мною стояв мікрофон.

Зала раптом здалася величезною. Почався музичний вступ.

І в ту мить я згадала, як колись, ще дівчинкою, співала біля маминого вікна. Як мама слухала мене й казала: «Людочко, у тебе гарно виходить. Не соромся свого голосу».

Я набрала повітря й почала співати.

Спочатку голос був трохи тихішим, ніж на репетиції. Але вже за кілька рядків я перестала дивитися на мікрофон і підвела очі.

І раптом у четвертому ряду побачила знайоме обличчя. Іван. Він сидів у своєму темному піджаку, який зазвичай одягав на родинні свята. Поруч із ним була Олександра.

Донька тримала телефон, але, помітивши мій погляд, опустила його й усміхнулася. Я мало не збилася з мелодії. Та пані Олена підбадьорливо кивнула, і я продовжила. Співала вже не так, як удома перед телефоном. Я дивилася в залу й намагалася передати все, що відчувала.

Коли завершила свій куплет, хор підхопив приспів. А я стояла поруч з іншими жінками й усміхалася. Мені хотілося запам’ятати кожну хвилину.

* * *

Після концерту я ще довго не могла вийти з-за куліс. Ми фотографувалися, обіймалися, дякували керівниці. Галина жартувала, що тепер мене можна сміливо відправляти на будь-який концерт.

А потім я побачила Олександру.

Вона стояла біля дверей із невеликим букетом хризантем.

— Мамо…

Я підійшла ближче.

Донька простягнула квіти й обійняла мене.

— Ти так гарно співала. Я навіть не знала, що в тебе такий голос.

Я усміхнулася.

— А я ж тобі казала, що люблю співати.

— Казала. Тільки я, мабуть, ніколи не слухала по-справжньому.

Вона трохи помовчала й додала:

— Пробач, мамо. Я думала, що оберігаю тебе від зайвих переживань. А виходить, тільки відмовляла.

Мені хотілося сказати багато всього. Про те, як прикро було після наших телефонних розмов. Як я чекала бодай одного доброго слова.

Але замість цього я обійняла її міцніше.

— Я дуже рада, що ти прийшла, доню.

Іван стояв трохи осторонь. Коли Олександра відійшла, він підійшов до мене.

— Ну що, артистко, додому збираєшся?

Я насторожилася. Не знала, чи він знову жартує.

— Збираюся, Ваню.

Він подивився на букет у моїх руках.

— Гарно співала.

Я підвела очі.

— Справді?

— Справді. Особливо коли сама почала. Я навіть Сашу запитав, чи це точно ти.

Він усміхнувся.

— Не думав, що ти так умієш.

Ми кілька секунд мовчали.

А потім Іван тихо сказав:

— Людо, ти вибач, що я так говорив про твій хор. Я звик, що ти завжди вдома, завжди поруч. А тут раптом репетиції, концерти… Мені було незвично.

— Я ж нікуди від тебе не поділася, Ваню.

— Знаю тепер.

Він обережно поправив квітку на моєму плечі.

— А сукню ти гарну вибрала.

Я розсміялася.

— То вже вдруге сьогодні кажеш.

— Значить, дуже гарна.

І вперше за довгий час ми йшли додому, тримаючись за руки.

* * *

Минуло кілька тижнів. Я й далі двічі на тиждень ходжу на репетиції. Тепер Іван сам запитує:

— Людо, ти сьогодні співаєш? То я вечерю розігрію.

Іноді навіть просить показати відео з концерту. Олександра записала мій виступ і надіслала нам обом.

А нещодавно донька приїхала з онуками. Ми сиділи за чаєм, і вона раптом сказала:

— Мамо, знаєш, я після твого концерту багато думала. Я весь час вважала, що ти вже всього досягла, що тобі нічого нового не потрібно. А ти виявилася сміливішою за мене.

— Та яка там сміливість, Сашуню. Я перед виходом на сцену ледве не повернулася додому.

— Але ж не повернулася.

Я подивилася на доньку й усміхнулася.

— Не повернулася.

Пізніше, коли всі поїхали, я прибирала зі столу й тихенько наспівувала пісню, яку ми тепер розучуємо.

Іван сидів у кімнаті з газетою.

— Людо, — покликав він.

Я подумала, що знову попросить не співати так голосно.

— Що, Ваню?

— А коли у вас наступний концерт?

— Через місяць. А що?

— Та думаю, може, треба буде квіти заздалегідь купити. Бо минулого разу Саша принесла, а я з порожніми руками прийшов.

Я засміялася й підійшла його обійняти. А потім пішла до спальні, відчинила шафу й дістала свою рожеву сукню. Вона висіла там, де я її залишила після концерту. На плечі красувалася пришита мною квітка.

Я обережно провела по ній долонею. Колись я думала, що жінці в моєму віці вже незручно мріяти про сцену. Що треба задовольнятися тим, що маєш, і не вигадувати нічого нового.

А тепер знаю: мрія не стає менш важливою лише тому, що ми довго відкладали її. Мені шістдесят чотири роки. Я не стала відомою співачкою, не збираю великих залів і не маю жодних нагород.

Але в мене є улюблена пісня, нові подруги, репетиції, яких я чекаю з нетерпінням, і рожева сукня для виступів. І ще дещо дуже важливе.

Тепер, коли дивлюся в дзеркало, я бачу не тільки дружину Івана, маму Олександри й бабусю своїх онуків. Я бачу Людмилу. Ту саму дівчину, яка колись співала перед дзеркалом із гребінцем замість мікрофона.

Тільки тепер у неї справжній мікрофон. І вона більше не соромиться свого голосу.