Місце за родинним столом

— Віро Петрівно, а ви справді відмовилися їхати до сина на ювілей?

Жінка повільно підвела голову й подивилася на сусідку. Про святкування вона чула вперше. А син минулої неділі телефонував і навіть словом не обмовився, що збирає гостей.

— На який ювілей, Ганнусю?

— Та як же… Вашому Сергієві шістдесят виповнюється. Кажуть, у суботу великий стіл накривають. Родичі з’їжджаються, друзі. Я думала, ви вже й речі склали.

Віра Петрівна поправила хустку й опустила очі на свої руки.

— Ні, не склала.

— То, може, не хочете їхати? Мені казали, що Сергій сам говорив: мама, мовляв, далеко не любить вибиратися, краще вдома побуде.

— Може, й так, — тихо відповіла жінка.

Ганна ще трохи постояла біля хвіртки, розповіла про ціни на базарі, про свою невістку, яка зібралася робити ремонт. Потім попрощалася й пішла.

А Віра Петрівна залишилася сидіти на дерев’яній лаві біля хати.

Вона дивилася на стежку, якою щойно пішла сусідка, й намагалася пригадати останню розмову із сином.

— Мамо, як ти там? — запитував Сергій.

— Та потроху. Картоплю вже перебрала, яблука поскладала. Ти сам як?

— Нормально, роботи багато. Як звільнюся, наберу.

І все.

Жодного слова про гостей. Про шістдесятиріччя. Про те, що за кілька днів у його домі збереться вся родина.

А вона ж мати. Віра Петрівна провела долонею по дерев’яній лаві, змахнула кілька сухих листочків і важко зітхнула.

— Отак, значить, Сергійку…

Вона сказала це майже пошепки, наче син міг почути її за багато кілометрів.

* * *

Вірі Петрівні було вісімдесят три.

Вона жила сама в дерев’яній хаті, де минуло майже все її життя. Тут виріс Сергій, тут він робив перші кроки, тут колись за вечерею розповідав, ким стане, коли виросте.

Син давно оселився в місті. Мав дружину Олену, двох дорослих дітей, великий будинок. Віра Петрівна пишалася ним. Коли хтось із сусідів запитував про Сергія, вона завжди усміхалася.

— Добре влаштувався мій хлопець. Працює багато, звісно. Зате все своє має. І діти хороші виросли.

Вона ніколи не просила в нього багато. Привозив продукти — дякувала. Не привозив — сама обходилася. Телефонував — раділа. Не телефонував тиждень — знаходила виправдання.

Робота. Справи. Дім. У кожного своє життя. Але тепер не давала спокою одна думка.

Чому він її не запросив? Не те щоб вона так любила великі застілля. Від гучних розмов швидко втомлювалася, а після довгої дороги хотілося відпочити.

Та хіба в цьому справа? Можна було хоча б запитати.

«Мамо, приїдеш? Будемо святкувати». Вона, може, й відмовилася б. А може, попросила б сусідку доглянути господарство й поїхала.

У шафі висіла сукня, яку вона берегла для особливих нагод. Було й гарне намисто, подароване колись чоловіком. Вона могла б одягнутися, причепуритися, сісти поряд із сином.

Сказати йому, що шістдесят років промайнули так швидко, наче вчора він бігав босоніж подвір’ям.

Але її не покликали. Віра Петрівна підвелася з лави й пішла до хати. На кухні стояла невелика каструля борщу. Треба було підігріти обід, але їсти не хотілося.

Вона налила води в чайник, поставила на плиту. Потім сіла біля вікна. І вперше за багато років подумала про те, чого раніше намагалася не допускати навіть у думках.

А може, Сергій соромиться своєї матері?

* * *

Віра Петрівна подивилася на свої долоні.

Руки були шорсткі від роботи. Вона все життя поралась у городі, тримала господарство, прала, варила, садила, збирала.

У молодості працювала на фермі. Додому поверталася надвечір, а там чекали діти й домашні клопоти. Сергій завжди був охайним хлопчиком. Вона стежила, щоб сорочка була випрана, щоб черевики блищали перед школою.

Пам’ятала, як він не хотів брати із собою домашні пиріжки, бо інші діти купували булочки в буфеті.

— Мамо, ну навіщо ти мені їх наклала? — сердився малий.

— То не бери, сину. Я ж для тебе старалася.

Пізніше він виріс, закінчив навчання, почав працювати. Купив собі гарний костюм. Привіз додому майбутню дружину. Тоді Віра Петрівна цілий день готувала. Хотіла, щоб дівчина побачила: у Сергія добра родина, привітна мати.

Олена була чемною. Допомагала прибирати зі столу, дякувала за обід. Згодом вони стали приїжджати рідше.

Спочатку щомісяця. Потім на великі свята. А останніми роками Сергій заїжджав переважно тоді, коли треба було щось полагодити чи привезти.

Віра Петрівна не дорікала. А тепер сиділа й перебирала в пам’яті кожну зустріч.

Може, вона колись сказала щось недоречне при його друзях? Може, надто голосно розповідала про сільське життя, коли приїздила до них?

Згадала, як кілька років тому Сергій запросив її на обід. За столом були незнайомі люди. Вона здебільшого мовчала, бо не знала, про що з ними говорити.

А коли хтось запитав, чим вона займається, відповіла:

— Та яке там заняття! Город, кури, господарство. Від ранку до вечора завжди щось знайдеться.

Гості усміхнулися, почали розпитувати про село. Сергій тоді швидко перевів розмову на іншу тему.

Чому? Раніше вона не звернула на це уваги.

Тепер ця дрібниця раптом згадалася.

«Може, й справді йому незручно зі мною? — думала вона. — У нього там люди освічені, гарно вдягнені. А я що? Звичайна сільська жінка. Ні особливих манер, ні красивих розмов».

Віра Петрівна підвелася, відчинила шафу й подивилася на сукню.

Провела пальцями по тканині.

— Та ні, — сказала сама собі. — Не може бути.

Адже Сергій ніколи не говорив, що соромиться її. Він допомагав із господарством, лагодив дах, привозив дрова. Завжди питав, чи все в неї є.

Може, просто не подумав? Але ж як можна не подумати про рідну матір, коли збираєш усю родину?

Відповіді вона не знаходила.

* * *

У суботу, коли Сергій святкував шістдесятиріччя, Віра Петрівна прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Вона знала, що сьогодні його день. Колись саме цього числа вона вперше взяла на руки маленького Сергійка.

У пам’яті все ще жила та мить. Його крихітні пальчики, темне волоссячко, перший тихий голос. А тепер йому шістдесят.

Вона приготувала сніданок, нагодувала курей, підмела подвір’я. Телефон лежав на столі. Кілька разів Віра Петрівна підходила до нього, брала в руки й знову клала.

Привітати треба. Як же інакше? Вона завжди вітала сина з днем народження.

Але тепер не знала, як почати розмову. Зробити вигляд, що нічого не сталося? Побажати здоров’я, щастя, запитати, чи всі зібралися?

Чи прямо сказати: «Сину, чому ти мене не покликав?» Вона набрала номер ближче до обіду.

Сергій відповів не одразу.

— Алло, мамо! Привіт!

На задньому плані чулися голоси й сміх.

— З днем народження тебе, сину. Шістдесят уже… Бажаю тобі всього доброго. Щоб у родині все було гаразд.

— Дякую, мамо! Дуже дякую!

— Гості вже приїхали?

На мить запала тиша.

— Та потроху збираються. Ми тут закрутилися трохи, мамо. Я тобі завтра передзвоню, добре?

— Добре, сину.

— Ну, бувай. Дякую за привітання!

Розмова закінчилася. Віра Петрівна ще довго тримала телефон у руці. Вона могла сказати. Мала нагоду запитати.

Але чомусь не змогла. Їй не хотілося псувати синові свято. І ще менше хотілося почути відповідь, яку вона вже кілька днів боялася уявити.

Увечері Віра Петрівна дістала з комода альбом зі світлинами. Знайшла фотографію, на якій Сергієві років десять. Він стояв біля велосипеда, а вона тримала його за плече.

На іншій — його випускний. Біла сорочка, серйозне обличчя, квіти в руках.

На третій — весілля.

Віра Петрівна розглядала світлини й думала: коли ж між ними з’явилася ця відстань?

Вона не помітила.

Здавалося, ще недавно син просив її поради в усьому. А тепер навіть не вважав за потрібне запитати, чи хоче вона побути поряд із ним у такий день.

Вона акуратно закрила альбом і прибрала його на місце. Наступного дня Сергій не зателефонував.

І через день теж.

* * *

Минув тиждень від тієї розмови біля хвіртки. Віра Петрівна саме сиділа на лаві біля хати, коли почула, як до подвір’я під’їхала машина.

Вона підвела голову.

Із автомобіля вийшла молода жінка в світлому пальті.

— Бабусю!

— Мариночко? — Віра Петрівна аж підвелася. — Доню, це ти?

Онука швидко підійшла й обійняла її.

— Я ж обіцяла приїхати. Як ви тут?

— Та добре, дитино. Проходь до хати. Я якраз пиріг учора спекла, ще є.

— Зараз, бабусю. Тільки спочатку скажіть мені одну річ.

Марина присіла поруч на лаву.

— Чому ви не були на татовому ювілеї?

Віра Петрівна завмерла.

— А ти хіба не знаєш?

— Тато сказав, що вам далеко їхати й ви самі не захотіли. Я ще питала, чому вас не привезли машиною. Він відповів, що ви любите свій дім і не хочете нікуди вибиратися.

Бабуся відвернулася до подвір’я.

— Мариночко, мене ніхто не запрошував.

— Як це?

— Отак. Я й не знала, що він гостей збирає. Сусідка сказала.

Марина кілька секунд мовчала.

— Бабусю, але ж ми для вас місце приготували. Я сама стежила, щоб ви сиділи біля мене. Навіть запитувала маму, чи не треба вам щось особливе приготувати.

Віра Петрівна тихо усміхнулася.

— Дякую, доню.

— Я не розумію. Тато ж знав, що ви мали приїхати. Принаймні ми всі так думали.

— А він, виходить, вирішив інакше.

Марина взяла бабусю за руку.

— Може, він просто подумав, що вам буде важко з дорогою?

— Може.

— А може, не хотів вас турбувати?

— Може, й так.

— Ви ж на нього не ображаєтеся?

Віра Петрівна не відповіла одразу. Вона подивилася на онуку. Та була дуже схожа на Сергія в молодості. Ті самі темні очі, той самий погляд, коли чогось не розуміла.

— Знаєш, Мариночко, я за цей тиждень багато передумала. Усе згадувала, чи не зробила чогось такого, щоб син не хотів бачити мене серед своїх гостей.

— Бабусю, ну що ви таке говорите?

— А що мені думати? — Віра Петрівна говорила тихо, без докору. — Він усіх покликав. І родичів, і друзів. А матері навіть не сказав, що свято буде.

Марина опустила очі.

— Я поговорю з татом.

— Не треба за мене сваритися, доню. Я не хочу, щоб ви через мене сперечалися.

— Але ж так не можна.

— От і я не розумію, чому так вийшло.

Віра Петрівна замовкла.

А потім додала:

— Найбільше мене мучить не те, що я на святі не була. А те, що він не захотів мене запитати. Наче моя відповідь уже нічого не важить.

* * *

Марина залишилася до вечора.

Допомогла бабусі принести дрова, набрала води, винесла з комори кошик із яблуками. Потім вони пили чай на кухні.

Онука розповідала про роботу, про брата, про те, як минуло батькове святкування. Віра Петрівна слухала уважно.

Виявилося, що зібралося понад двадцять гостей. Олена приготувала великий стіл, Марина замовила торт, брат допомагав із музикою.

— Тато був дуже задоволений, — сказала Марина. — Тільки я весь час думала, чому вас немає.

Бабуся повільно помішувала чай.

— Добре, що йому сподобалося. Шістдесят років раз у житті буває.

— Бабусю, поїдьмо зі мною. Сьогодні ж. Я вас відвезу до нас. Побудете кілька днів, поговорите з татом. Навіщо вам сидіти тут і все обдумувати самій?

Віра Петрівна похитала головою.

— Ні, доню.

— Чому?

— Не поїду.

— Ви ж хочете з ним побачитися.

— Хочу.

— То в чому справа?

Віра Петрівна поставила ложечку на блюдце.

— Розумієш, Мариночко, якби він мене покликав, я б, може, і приїхала. А тепер їхати самій, наче напрошуватися… Не можу я так.

— Бабусю, ви ж рідні люди.

— Саме тому, доню.

Марина більше не наполягала. Вона добре знала бабусю. Якщо та щось вирішила, довгими вмовляннями нічого не зміниш.

Перед від’їздом онука ще раз обійняла її біля хвіртки.

— Я все одно хочу, щоб ви до нас приїхали.

— Приїду колись, доню. Не хвилюйся.

— А татові що передати?

Віра Петрівна на мить замислилася.

— Передай, що я хочу з ним поговорити.

— Про ювілей?

— Про все, Мариночко. Про нас із ним.

— Добре. Передам.

— І скажи, що я не серджуся. Тільки хочу почути від нього самого, чому він так вирішив.

Марина кивнула.

— Обов’язково скажу.

Вона сіла в машину, помахала рукою й поїхала. Віра Петрівна стояла біля хвіртки, поки автомобіль не зник за поворотом.

Потім повернулася на свою лаву.

* * *

Того вечора Віра Петрівна довго не лягала спати. Вона прибрала зі столу, перевірила двері, поправила фіранку на кухонному вікні.

Телефон поклала поруч. Марина вже мала доїхати до міста. Може, встигла поговорити з батьком.

А може, вирішила не починати цієї розмови пізно ввечері. Віра Петрівна не знала. Вона намагалася уявити, що скаже Сергій, коли почує її прохання.

Може, зателефонує відразу. Може, приїде в неділю, як колись приїжджав із дітьми. А може, пояснить, що справді хотів її поберегти від зайвих клопотів. Що просто невдало все вирішив.

Вона хотіла б у це повірити. Але з пам’яті не йшли слова сусідки: «Ваш Сергій сам говорив, що ви не хочете їхати».

Чому він так сказав? Чому не подзвонив і не запитав? І чому вона сама не наважилася запитати його в день народження?

На останнє запитання Віра Петрівна відповідь знала. Боялася. Боялася почути, що син справді не хотів бачити її на своєму святі. Вона підійшла до шафи, де висіла сукня.

Відчинила дверцята, подивилася на неї й знову зачинила. Ще знадобиться, подумала. Може, на інше родинне свято. А може, просто вдягне її, коли Сергій приїде.

Віра Петрівна не хотіла від сина подарунків чи особливих слів. Їй хотілося, щоб він сів поруч, як колись у дитинстві, і поговорив із нею без поспіху.

Щоб не вирішував за неї, чого вона хоче, куди може поїхати і де їй краще залишитися. Щоб знову побачив у ній не просто літню матір, якій треба привезти продукти й полагодити хвіртку.

А свою маму. Наступного ранку Віра Петрівна вийшла на подвір’я, нагодувала курей і підмела стежку від ґанку до воріт.

Потім сіла на лаву біля хати. Час від часу поглядала на телефон, який поклала поруч. Він мовчав.

Після обіду зателефонувала Марина.

— Бабусю, я передала татові все, що ви просили.

Віра Петрівна міцніше притиснула телефон до долоні.

— І що він, доню?

— Вислухав. Сказав, що зрозумів.

— А більше нічого?

— Більше нічого, бабусю. Але я бачила, що він замислився.

— Добре, Мариночко. Дякую тобі.

Після розмови Віра Петрівна ще трохи посиділа, дивлячись на дорогу. Тепер син знав, що вона хоче поговорити.

Вона зробила те, на що наважилася. Не поїхала без запрошення, не стала просити онуку вмовляти батька. Просто передала, що чекає на розмову.

Минув день. Потім ще один. Сергій не телефонував.

Віра Петрівна займалася звичними справами. Варила обід, перебирала яблука, готувала дрова на зиму. Розмовляла із сусідкою через паркан, розпитувала Марину про її справи.

Але щоразу, коли на дорозі чувся автомобіль, вона мимоволі повертала голову. Одного вечора, перед тим як зайти до хати, Віра Петрівна знову сіла на дерев’яну лаву.

Подивилася на хвіртку, за якою починалася вузька сільська дорога.

— Приїдеш ти, Сергійку, чи ні? — тихо промовила вона.

Потім поправила хустку й склала руки на колінах. Вона не знала, чи зможуть вони поговорити так, як їй хотілося. Не знала, чи почує відповідь на запитання, яке стільки днів не давало спокою.

Та все ще сподівалася побачити сина. І поки що чекала.