Як у США роблять заземлення будинку за 1 хвилину: жодних «танців» з кутками, арматурою
На першому уроці з електротехніки в ПТУ викладач одразу розкладає все по поличках:
— Головне запам’ятай. «Нуль» — це коли струм повертається туди, звідки прийшов. «Земля» — це куди струм тікає, якщо знайде місце, де йому затишніше. А якщо не зробити землю, то струм може вирішити, що найзручніше йому піти… через тебе.
Начебто все просто, але людство доходило до цього знання аж до середини 60-х. Тоді й стало зрозуміло: одного «нуля» замало — потрібен ще й «жовто-зелений» провід. До того ж чимало людей на власному досвіді переконалися, що струм може протікати не лише через дроти…
Професіонали давно знали, що «земля» — це не лише географічна назва, а й життєво необхідний елемент безпеки. Та от у побуті це знання чомусь ігнорувалося. Результат — невтішний. І лише з 1958 року заземлення стало обов’язковим пунктом у монтажі електрики.
Тоді й почали впроваджувати міжнародні стандарти. Але, як це часто буває, деякі країни пішли «своїм шляхом».
У нас усе було по-своєму: на заземлення працював один… ні, не перебільшуємо — один кремезний дядько з кувалдою. З допомогою сили та трьох сталевих кутиків він створював заземлювальний трикутник прямо у вогку рідну землю.
Якщо траплявся камінь, стара арматура чи уламки цегли — доводилось або копати, або вбивати нові кутики. Головне — загнати їх якомога глибше, буквально до ядра планети. За нормами — мінімум два метри, краще три. Найчастіше зупиняються на 2,5. Потім кутики з’єднують металевою смугою, підключають дріт — і заземлення готове.
А от у Європі або Азії все набагато простіше: беруть медний штифт, вбивають на глибину 1–2 метри — і справа зроблена. Нічого зайвого, ефективно і без зайвих зусиль.
Чому ж у нас досі бавляться з тими кутниками — загадка. Адже мідь проводить краще, не ржавіє, не розлазиться контакт. Очевидно, справа в тому, що мідь у нас завжди була на вагу золота, а от чоловіків з кувалдами й заліза — хоч греблю гати.
Та ось парадокс: часи змінилися, а мідні штифти так і не стали стандартом. Можливо, тому що ми маємо особливу слабкість до шляху «через складності». Сансара, карма, cтраждання — усе це гарно вписалося в електромонтаж.
Наші майстри переконані: одного штифта мало. Та це якщо він залізний — іржавіє, гниє, втрачає контакт. А мідь — зовсім інша справа. Навіть у вологому та агресивному ґрунті, штифт товщиною 25 мм за 14 років зношується всього на 0,15 мм. Повністю зникне лише через… приблизно 2,5 тисячі років. Надійніше не буває.
А тепер — ще одна країна з власним баченням — Сполучені Штати.
До 1952 року вони також використовували медні штифти. Але згодом усе змінилося. Кувалди відправили на пенсію, штифти — теж, і почалося нове.
З’явилося так зване «уфферне заземлення» — назване на честь Герберта Уффера, інженера з Аризони. Там були стратегічні запаси, і молнії з пісками влаштовували справжній бедлам. Медні штифти не працювали — пісок сухий, контакту нема.
І от Герберту дали завдання: або вигадує нову систему заземлення, або до побачення. Він уже думав встановити над штифтами крапельниці з водою — аби змочувати пісок. Але передумав. І придумав геніальне: приварити провід до арматури фундаменту.
Коли виміряв опір — був здивований: показники виявилися мінімальними. З того часу американці почали робити заземлення не в землі, а… в бетоні. До арматури фундаменту під час будівництва просто приєднується мідна шина — і готово.
Фундамент завжди злегка вологий, а арматура працює як цілий пучок електродів. Ефект чудовий. Без кувалд, без зусиль, просто й надійно.
Так і живемо. Хтось б’є кувалдою, а хтось просто заливає бетон.
