Дзвони спершу

Син вийшов до мене на сходи босоніж і причинив за собою двері. Не зачинив, а саме причинив і притримав рукою за спиною, щоб я не зазирнула.

— Мамо, ми ж домовлялися: дзвони спершу.

Ми не домовлялися. У вересні він сказав це по телефону, між іншим, а я посміялася: відколи це матері записуються на прийом. Мабуть, саме тоді й треба було слухати уважніше.

Я стояла на майданчику третього поверху з торбою на плечі. У торбі їхав дволітровий слоїк борщу, замотаний у рушник, лоток котлет, помідори, петрушка й кріп. Ключ від Вітиної квартири я тримала в руці. Уперше за три роки він не повернувся в замку, бо зсередини стирчав інший. Тому я й подзвонила у двері.

— Ти не сам? — спитала я.

— Христина в мене. — Він переступив з ноги на ногу: плитка в під’їзді в листопаді крижана. — Вона з тієї неділі тут живе. Я збирався тобі сказати.

— То познайом.

— Мам, вона щойно з душу, у халаті. Давай не сьогодні.

Я зняла торбу з плеча.

— Візьми хоч борщ.

— Та в нас усе є, ми вчора наготували. І не тягай більше, добре? Важко ж.

Він сказав це лагідно. Вітя взагалі ніколи мені не грубіянив, навіть у чотирнадцять. Нахилився, поцілував у щоку. Від нього пахло якимось новим шампунем, не тим, що я йому купувала.

— Добре, — сказала я.

І пішла вниз. На другому прольоті взялася за поруччя й озирнулася. Він уже стояв до мене спиною і відчиняв двері, босий, у сірих домашніх штанях. Не обернувся. Торба з борщем так і висіла в мене на плечі.

* * *

Додому мені сорок хвилин маршруткою з пересадкою. Я сіла біля вікна, поставила торбу на коліна. Слоїк ще був теплий і грів крізь рушник. Робити не було чого, то я рахувала.

Вітя з’їхав три роки тому, у двадцять чотири. Знайшов однокімнатну біля роботи за дев’ять тисяч. «Мам, я потягну». Я знала, скільки він тоді заробляв, і сказала: чотири даватиму я, поки станеш на ноги. П’ятого числа щомісяця, з картки на картку. Тридцять шість разів. Виходило сто сорок чотири тисячі. Я перерахувала ще раз, бо не повірила.

Я працюю в ательє, вкорочую штани й міняю блискавки. Чотири тисячі в мене не зайві.

А ще суботи. О шостій підйом, о сьомій ринок, поки м’ясо добре. Тамара з м’ясного ряду відкладала мені лопатку й казала на весь павільйон: «Це на Вітині котлети!» Потім до плити, потім через усе місто. Він у суботу зранку на тренуванні, тож я відчиняла своїм ключем, ставила все в холодильник, забирала порожні судки, мила підлогу. Якось перевісила йому штори, бо висіли криво. Увечері він писав: «Дякую, ма, борщ вогонь».

Сто п’ятдесят субот, якщо приблизно.

І за три роки я жодного разу не спитала, чи йому це потрібно. Якщо чесно, потрібно було мені. У порожній квартирі в суботу зранку нема чого робити, а так я мала куди їхати.

Удома я поставила слоїк у свій холодильник і їла той борщ до середи.

* * *

Увечері подзвонила сестрі. Алла вислухала й довго мовчала, чути було, як у неї працює пральна машина.

— Олю, йому двадцять сім.

— То й що?

— А те. Згадай Раїсу Федорівну.

Я згадала. Свекруха приходила до нас без дзвінка, зі своїм ключем, бо квартира колись була її. Заходила на кухню, піднімала кришки на каструлях і нюхала. Проводила пальцем по верху холодильника. Нічого поганого не казала, тільки зітхала. Я тоді зачинялася у ванній, вмикала воду й обіцяла собі, що ніколи в житті так не зроблю.

І от я стою під синовими дверима зі своїм ключем і перевішую йому штори.

— Я ж не нюхаю каструлі, — сказала я. — Я їх привожу.

— Велика різниця, — погодилась Алла. — Дівчина з душу виходить, а в коридорі мама з котлетами.

Я засміялася, хоч мені було не смішно.

— Але грoші він брав, — сказала я потім. — Двері причиняти він дорослий, а оренду платити — мама.

— Оце вже інша розмова. Тільки ти її з ним веди, а не зі мною.

* * *

Я збиралася до неділі. У неділю ввечері набрала Вітю, і він узяв одразу, ніби чекав.

— Мам, ти не ображайся за вчора…

— Вітю, я не про вчора. Ти правильно сказав, треба дзвонити. Без дзвінка я більше не прийду. І ключ тобі віддам.

— Та я не це мав на увазі.

— Це. І добре. Тільки тоді вже все по-дорослому. З грудня я на квартиру не переказуватиму.

Стало тихо. Десь у нього за спиною дзенькнув посуд.

— Це через Христину?

— Це через двері. Ти їх причинив, і правильно зробив. Але за ними тепер ваш дім, і платити за нього вам.

— Ти образилась.

— Трохи. Минеться.

Він сказав «ясно» і що передзвонить. Не передзвонив ні в понеділок, ні в середу, ні за тиждень. У вівторок до ательє зайшла жінка мого віку з чоловічою курткою. Блискавку заїло, треба нова.

— Синова, — пояснила вона. — Йому тридцять два, а сам не донесе, хоч працює через дорогу.

Я виписала квитанцію й нічого не сказала. Хто б казав.

* * *

П’ятого грудня я прокинулась і ще в ліжку відкрила бaнківський застосунок. Палець сам знайшов Вітине ім’я у списку. Три роки звички нікуди не діваються за три тижні. Я подивилась на нього, закрила телефон і пішла ставити чайник.

Телефон мовчав увесь день. Я теж.

Наступного ранку я подзвонила майстрові щодо балконних дверей. Вони в мене на кухні, і з-під них дме третю зиму, я затикала щілину згорнутою ковдрою. Два роки тому він назвав чотирнадцять тисяч, і я сказала «навесні». Тепер чотирнадцять перетворилися на шістнадцять п’ятсот. Він прийшов у четвер і до обіду все поставив.

Увечері я сиділа на кухні й не могла зрозуміти, що не так. Потім дійшло: тихо. Виявляється, три зими в мене тут посвистувало, а я звикла й не чула.

У суботу я проспала до дев’ятої. На ринок усе одно пішла, ноги самі знають дорогу. Тамара побачила мене й потяглася під прилавок.

— На Вітині?

— Пів кіло, — сказала я. — На мої.

Вона глянула уважно, але відважила мовчки.

* * *

Він подзвонив у середині грудня, в четвер.

— Мам, ти в суботу вдома? Ми б із Христиною зайшли. Якщо можна.

Я чомусь подивилась на календар, хоча знала, що в суботу вдома. Я тепер щосуботи вдома.

— На другу приходьте.

Христина виявилась невисока, у шапці з величезним помпоном, і з порога простягнула мені форму, загорнуту в рушник.

— Це сирник. Він з одного боку пригорів, я одразу кажу.

Мені сподобалось, що вона сказала одразу. Вітя зайшов на кухню й став біля балкона. Посмикав нову ручку.

— Ти двері поміняла?

— Поміняла.

— А з тими що було?

— Дуло. Три зими.

— Чого ти не казала?

— А ти не питав.

Я сказала це без докору, просто як є. Він постояв іще трохи, потім сів до столу, на своє місце, спиною до холодильника.

Христина з’їла тарілку борщу й попросила ще пів ополоника, а тоді дістала телефон і записала, скільки буряка й коли класти оцет. Вітя дивився на неї, і я вперше побачила, який він, коли дивиться не на мене. Дорослий. Трохи чужий. Нічого страшного.

— Ми оренду тепер навпіл, — сказав він, коли я різала сирник. — Виходить нормально. Я тут порахував, скільки ти за три роки…

— Не рахуй. Я вже порахувала.

Він хотів щось відповісти й не відповів. Узяв шматок із того боку, де пригоріло.

Коли вони вдягалися, я винесла з кімнати ключ від його квартири й поклала на тумбочку в передпокої. Вітя подивився на ключ, потім на Христину. Вона ледь помітно кивнула. Він посунув ключ назад до мене.

— Хай буде в тебе. Про всяк випадок. Тільки…

— Дзвонити спершу. Я запам’ятала.

Вони пішли. Я зачинила двері, обернулася й побачила на вішаку шапку з помпоном. Узяла телефон, уже набрала Вітю, а тоді глянула у вікно: вони ще стояли на зупинці, і Христина сміялася, прикриваючи голову долонями.

Я скинула виклик. Шапку повісила на гачок біля свого пальта.

Завезу в суботу. Спершу подзвоню.