Досі палите дерева, як мій сусід? Пропоную краще рішення

Раніше я постійно ламав собі голову, над вічним питанням: куди дівати гору гілок. Двір у мене невеликий — кілька вишень у кутку, два яблуні вздовж паркану, слива та кисла груша, яку і зрубати шкода, і плоди з неї нікуди не придатні.

А гілок — цілий оберемок. Потім я включив фантазію, і вирішив це питання не лише оригінальним, а й цілком корисним способом.

А от мій сусід мій, Петро Дмитрович, робив усе стандартно — він просто спалював гілки на місці. Казав — попіл корисний, та й шкідники гинуть. Ми з ним не раз перекидалися словом через паркан. І одного разу стався такий діалог:

— Петре, ти знову диміш? — гукнув я якось жовтневого ранку, коли сизий дим поліз через штахети. — У мене білизна на мотузці!

— Та воно швидко, Миколо! — відповів сусід, не відриваючись від своєї купи. — Що ти з тими гілками ще зробиш? Не везти ж на смітник, хоча й штраф отримати не хочеться.

— А я й не везу, і не палю, — відрізав я. — Заходь увечері, покажу.

Увечері Петро Дмитрович зайшов через хвіртку і дивився, як я зі звичайним козликом для дров і двома ланцюгами скручую оберемки гілок у тугі снопики. Скручу, перев’яжу, обріжу до потрібного розміру — і кладу рівненько в стопку.

— Оце що, дрова? — недовірливо хмикнув він.

— Паливо, — поправив я. — Цими снопиками плиту розпалюю — любо-дорого. Горять рівно, не стріляють. За зиму добра економія вийшла, сам здивувався.

— Ну великі гілки — то ще куди не йшло. А дрібнота? — Петро Дмитрович кивнув на купу тонких прутиків, що лишалася осторонь.

— А для дрібноти — своя технологія, — я задоволено підморгнув і поліз у сарай.

Виніс простий ящик, збитий із старих дощок ще торік. По боках — прорізи, крізь які протягнуто мотузки. Набив його дрібними гілочками щільно-щільно, затягнув мотузки, перевернув — і на верстак випав акуратний брикет, немов запакований.

— Ото й усе, — сказав я.

Петро Дмитрович почухав потилицю.

— І воно горить?

— Ще й як. Улітку підсихає на горищі, взимку кидаю в грубку — тепло і попіл на добриво. Нічого не пропадає.

Сусід помовчав, оглянув брикет, покрутив у руках.

— Слухай… А ящик цей зробити не складно?

— За вихідний зберу, — пообіцяв я. — Приходь у суботу, зроблю і тобі такий.

Пішов він додому задумливий. А наступного ранку я з задоволенням помітив, що Петро Дмитрович більше не розпалює вогнища — стоїть біля своєї купи гілок і щось прикидає в думці. Мабуть, розміри майбутнього ящика.

А що оберете ви: спалити чи зберегти, щоб узимку грітися?